День 15 лютого омитий сльозами – сльозами горя

День 15 лютого омитий сльозами – сльозами горя і радості. Сльозами горя тих, хто втратив, сльозами радості тих, хто дочекався. Саме 15 лютого спогади багатьох людей линуть в далекий 1989 рік, коли радянські війська покидали чужу країну -Афганістан. Молоді солдати поверталися до рідного дому не переможцями, але й не переможеними. Вони виконували чужу волю, захищали чужий дім Незважаючи на це, гідно виконували свої обов’язки.

«СПОГАДИ». Пройшли роки. Вже посивіли скроні. Все рідше згадуються дні, Коли вставав ти по тривозі. . . Час промайнув — неначе в сні. Нові проблеми, більш болючі Оточують щоденно нас. Житла нема. . . І як дивитись в очі Дружині, дітям? . . . Як на ноги встать? . . . Не раз звертався ти по допомогу. А відповідь, здебільш, була одна: «Не я вас посилав у ту країну». А ти ж не винен, що була війна. Не винен в тому, що осколок клятий Засів у тілі. І пекуча біль нагадує, Що ти здоров*я втратив. А спомин, як на рану сіль! Я вірю в тебе! Вірю в твою силу! Кому ж ще вірити? Не тій біді, Що покалічила так хлопця молодого На непотрібній і страшній війні. . .

25. 12. 1979 – 15. 02.

Ти – вічний біль, Афганістан, Ти – наш неспокій. І не злічить глибоких ран В борні жорстокій. І не злічить сліз матерів, дружин, дітей – Не всі вернулися сини із тих ночей…

Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто усіх вертає назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази. 27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим , війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичній партії Афганістану. Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.

1 квартал 1979 г. Появились первые советские военные подразделения на территории Афганистана. 24 июня 1979 г. Министр обороны СССР Устинов Д. Ф. отдал распоряжение отправить парашютно-десантный батальон ВДВ в Афганистан. 1 июля 1979 г. Прибытие парашютно-десантного батальона в Афганистан.

9, 12 Декабря 1979 г. Прибытие в Афганистан Отдельного батальона ГРУ (мусульманский батальон), групп () и «Зенит» (550 человек). 25 декабря 1979 г. Ввод на территорию Афганистана Ограниченного Контингента Советских войск. 27 Декабря 1979 г. Захват дворца «Таджибек» (дворец Амина).

• Солдаты с беззаботной улыбкой, с интересом оглядывая фантастические пейзажи, перешагнули границу, разделявшую не просто два государства, а нечто большее – жизнь и смерть. • Безусым мальчишкам, по-видимому , было страшно, хотя ни один не подавал вида. Страшно было остаться наедине с самим собой. Страшно даже в автомобильной колонне , когда впереди, и сзади тебя твои сверстники.

Ми повинні розумі трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тис. У цій війні загинуло понад 15 тисяч наших солдат, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон. Ця війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в 60 -х. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку?

Афганіста н – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів – афганців, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70 -х років це була одна з найвідсталіших країн світу. Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7 -8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. 3 мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова не писемність серед населення, особливо серед жінок і дітей, висока смертн ість.

НИКТО НЕ ЗНАЛ. . . Друзья мои. Где тот «Афган», Никто тогда из нас не знал. Никто не знал. . . Не знал никто, что есть Аллах. И что «Афганом» правил шах. Никто не знал. . . Никто не знал, что есть «Коран». Дороже жён — простой баран. . . Никто не знал. . . Никто не знал их быт и нравы. . . Ни их историю. . . Ни чвары. . . Никто не знал. . . Что есть «зелёнка». . . Есть «киризы». . . Что у племён свои капризы. . . Никто не знал. . . Никто не знал про «минареты». Что в небе — «стингеры» (ракеты). Никто не знал. . . Никто не знал, что есть там горы, Где «духи» водятся, как своры. Никто не знал. . . 2. «Коран» — мусульманская «Библия». 3. «Зелёнка» — зелёные насаждения вдоль дорог, рек, вокруг населённых пунктов и озёр, сады. 4. «Кириз» — колодец. 5. «Минарет» — башня, с которой мулла совершает молитву. 6. «Стингер» — американская ракета типа «Земля-воздух». 7. «Дух» — афганский партизан.

У 1978 році афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Запровадили початкову освіту, надали право жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися і руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони “ маджахетів ” ( “ борців за віру ” ). У країні спалахнула громадянська війна.

у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984 -1985 роки.

Про те, що готують введення обмеженого контингенту в Афганістан , звичайно не знали. Але було передчуття чогось незвичайного. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ. І вони “наводили лад” у тій країні. Вони вірили і знали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі обов’язки в Іспанії, Чехії, Угорщині…

Между жизнью и смертью, на том рубеже, Нет границ, они просто все смяты. . . Друг лежал, прижимаясь всем телом к земле, В насквозь кровью промокшем бушлате. Я кричал небесам: «Почему, почему Мы должны убивать вновь друга? » Я кричал, проклиная всю эту войну, И держал на руках тело друга. . .

В Україну з Афганістану не повернулося 72 військовополонених та зниклих безвісти. Слава Богу, “ чорний тюльпан ” не привіз їхніх домовин. Тож надія не помирає. Держава, не питаючи дозволу в матерів, відправляла синів на війну. І не тільки синів у матерів забрала війна, а й батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться. А поки не було тата діти розмовляли з портретами…

Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори… Через цю війну пройшли майже 700 тисяч чоловік І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українців.

• 15 февраля 1988 — официально объявили о подготовке к подписанию договоренностей и предстоящем выводе войск. 15 мая 1988 года после подписания Горбачевым соответствующего соглашения, первые шесть полков из северных провинций двинулись домой. 15 февраля 1989 — окончание вывода войск из Афганистана.

Восени 1988 року за наказом Москви розпочалася операція “ Тайфун ”. Радянська авіація завдала нищівного бомбоштурмового удару по кишлаках уздовж траси Кабул-Саланг, якою мали виводити війська. 15 лютого 1989 року , ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військ афганської війни!!!

РІДНА МОЯ, МАМО. Мамо. Рідна моя, мамо. Я вже далеко від оселі. В чужій країні, за «Салангом», Де гори, спека і пустелі. Я знаю, що немає в тебе сну, Коли поїхав я «за річку». З тих пір ти посивіла враз. . . Не засипаєш кожну нічку. . . Щоб повернувся я додому — Ти Бога молиш. . . Щохвилини. . . Я повернуся, мамо! І побачу Зелені наші полонини! Я обніму тебе і сам заплачу. Промовлю тихо: «Я з тобою. Ніхто нас не розлучить більш несправедливою «війною». Бог допоміг нам! Та молитва, Яка злітала з вуст твоїх, Бар*єром стала перед смертю! Сина залишила в живих!

«ПАМ’ЯТЬ“ Кожна сім*я веде власний свій лік З тої пори, коли перші «двухсоті» З «Півдня» летіли. . . Несучи крик Рідної мами, що сина чекала З війська, додому, в сім*ю до батьків. Але чому ж тії чорнії хмари небо закрили? Хто так хотів? Хто так бездумно віддав той наказ, Котрий і зараз у нашому серці болем щемить. . . І сльози гіркі ї не висихають. . . ЗГАДАЙМО ТІ ДНІ!!!

• Война длилась девять лет, один месяц и девятнадцать дней. • Через Афганистан прошло более полумиллиона воинов ОКСВ. • Общие потери на страны в этой войне составили 13833 человек. • Пропали без вести и были захвачены в плен 330 человек.

Війна! Що, проклята, ти накоїла!. . .

Не плачьте, матери, не плачьте! Живым простите их вину, Что вы расстрелянное счастье Похоронили в ту войну. Войну жестокую — без правил, Где каждый прав и виноват, Где ничего нельзя исправить, И мертвых не вернуть назад.

СПАСИБІ, ЛЮДИ!». «Салам Бача»! «Салам» всім Вам, шановні побратими! Добридень всім присутнім в залі людям, Що тут зібралися цієї днини! Спасибі всім, хто нас шанує! Ми вірили, що та війна скінчиться, Що їй не буде більше вороття. Але на віки вічні в нас лишиться Пекуча біль за втрачені життя. Життя тих юнаків, що відійшли у вічність, Що не вернулися додому, до своїх сімей. . . Вони залишаться в серцях наших навічно! Не посилаймо ж в пекло молодих людей! Ми віримо у те, що завжди спокій буде. Не буде «похоронок» і смертей. І що Держава всіх нас не забуде, І буде дбати про своїх людей. Людей, які бажають миру. Котрі відчули на собі всі наслідки війни. А ми тебе, Державо, розбудуєм! Міцною станеш ти на всі віки!

… Хай буде все, що має бути: І тихі радощі життя, Мені не треба співчуття. МЕНІ ПОТРІБНЕ РОЗУМІННЯ!!!

Наверное, главное после войны Заставить себя улыбаться Как прежде вновь видеть красоты земли Жить, снова жить – и не сломаться.